Інтерв’ю з Буднікевич Іриною Михайлівною
Кафедра починається із завідуючого. Нам у цьому плані повезло, у нас кафедру очолює професор Ірина Михайлівна Буднікевич. У цьому році ми відзначили її перший ювілей. І саме цьому її святу ми вирішили присвятити спеціальне інтерв’ю, в якому запитаємо в неї все, що давно хотіли та не наважувалися дізнатися.
Ірина Михайлівна, про що Ви мріяли в дитинстві?
Я хотіла стати спочатку міліціонером (хто ж не хотів), потім фізиком ядерником, але пішла вчитися на радіотехніку. Це якщо брати професію. А взагалі то, я мріяла стати високою, довгоногою, худою дівчиною, перед якою хлопці укладаються штабелями. Та не збулись дитячі мрії…J, хоча тільки в плані зовнішності. Зате можу завірити точно – краса це всього 10-15% успіху, усе інше хімія та щось таємне!
Такі серйозні професії, а дозвілля в дитинстві Ви також проводили за серйозними хобі?
О так! На моєму рахунку гуртки фото- і кінозйомки, шахи, гурток юного фізика, хіміка, біолога, математика і т.д.. Крім того я активно займалася культмасовою роботою. Коротше кажучи була активісткою (Не для протоколу, треба сказати, що такою Ви і залишилися J) .
Тож Ви навчалися на радіотехніці, як же Вас занесло на економ?
Я провчилася в радіотехнічному три роки. Та після народження дочки Інги та з початком перебудови, я зрозуміла, що з обраною професією в новій країні буде не просто складно, а неможливо знайти роботу. Тому перевелася на економічний факультет, який тоді мав тільки заочну форму навчання.
Який найулюбленіший предмет підчас навчання?
Політекономія. Але це тільки тому, що тоді не читали маркетинг.
Наша кафедра славиться своїми чоловіками. Їх дійсно більше, ніж жінок. Це Ваша кадрова політика чи, можливо просто так співпало?
Напевне кадрова політика. Чоловіками легше керувати (сміється). Ні, насправді, якщо порахувати, то жінок і чоловіків на кафедрі однаково. Просто з різних причин (декрет, аспірантура, глобальні проблеми людства, тактичні сімейні завдання) вони завжди в русі і та швидкість, з якою вони обертаються, робить їх дещо невидимими для пересічного спостерігача. Так же ж завжди – ми пашимо, а мужчини хизуються.
Чи є у Вас улюбленці серед підлеглих?
Так є. Тарас Чорний. Я люблю його за його креативність і вишукану лінь. Напевне тому, йому прощається те, за що іншим дістається.
Як би Ви описали свою роботу завідуючої кафедри?
Моя робота координаційна і ні в якому разі не адміністративна. Я даю задачу, наприклад, паркан має бути гарним. Як член кафедри чи студент зробить це – пофарбує, розмалює чи щось інше – це його свобода і натхнення, але він має досягти мети. Тому молодим викладачам спочатку важко зрозуміти, що я від них хочу, адже їм потрібні конкретні вказівки.
На роботі Ви – леді-бос, а вдома хто головний?
В сім’ї я вирішую стратегічні питання – жити в квартирі чи будувати дім, міняти машину чи ні, їхати чи не їхати відпочивати. Але в тактичних проблемах я абсолютно безпорадна, тут я справжня «чоловікова жінка. А взагалі я вважаю, що вдома треба бути партнером, тому легко йду на компроміс і люблю перша йти на примирення.
На День народження завжди найбільше очікуєш подарунків. А який подарунок найбільше Вам запам’ятався?
Колись на річницю весілля чоловік подарував дуже гарну і дорогу сковорідку. Звісно я її дуже хотіла і все таки не на жарт засмутилася і навіть розізлилася на такий подарунок. Потім я, звичайно ж, перестала цим перейматися, зрозумівши, що він не вкладав у цю річ ніякого підтексту. А от чоловік з тих пір більше не ризикує дарувати кухонний посуд.
Найдорожчим же для мене подарунком є троянда, яку чоловік кожного року дарує мені на річницю чи День св. Валентина. Він якимось чином завжди вибирає таку квітку, яка стоїть до двох тижнів. Я не знаю як він це робить, але постійно слідкую як довго вона залишається живою. Якщо довго – то все гаразд, а як почне в’янути скоріше – то це вже погана прикмета, треба «чистити пір’їнки».
Якщо ж казати про подарунки на День народження, то найкращий був від батьків – подорож по Болгарії на вісімнадцятиріччя. Напевне тому у мене в сім’ї тепер також традиція – дарувати одне одному на дні народження подорожі.
Оглядаючись назад, скажіть хто з чоловіків найбільше вплинув на Ваше життя?
Найперший і найголовніший – це батько. Я постійно намагалася довести йому, що найкраща. Та він помер, так і не побачивши як я захистила кандидатську, докторську, стала доцентом, професором, побудувала будинок. Тому раджу нікому нічого не доводити, а просто любити близьких.
Потім ще був начальник відділу «Електронмашу», на якому працювала з вісімнадцяти років. Взагалі весь відділ, який в більшості складався з чоловіків і був абсолютно мультинаціональним колективом, прийняв мене надзвичайно тепло. Було дуже весело, адже всі ці люди були творчі, любили подорожі. У 19 років я вже працювала інженером-конструктором з величезною, на той час, зарплатою – 130 рублів.
Інший чоловік, якому я завдячую здібностями менеджера, – це Іван Федорович Комарницький. Взагалі на кафедрі економічної теорії та менеджменту мені було дуже комфортно працювати, за що велике спасибі всім членам цієї кафедри.
Ну звісно, визначаючі головних чоловіків життя – це чоловік та син Данііл.
Треба сказати, що від чоловіків в моєму житті завжди йшло добро.
Скажіть, чи вважаєте Ви себе успішною та сильною жінкою?
Успіх дається дуже важко, дуже дорого коштує: успіх на роботі вартує сімейного щастя. А щодо сили, то вона дається Вищою силою. Ось така от я типова українська жінка з молдавським опиленням – можу бути сильною, але люблю й поплакати. Взагалі то всього має бути порівну, має бути баланс: успіх – невдача, сила – слабкість.
А в чому, по вашому рецепт успіху?
Потрібно бути роботящим, захопленим своєю справою, хотіти добитися успіху, уміти дружити і не «здавати» своїх. Потрібна життєва енергія. Не треба прогинатися, прилаштовуватися, поступатися основними життєвими принципами і своїми переконаннями. Ненавиджу кон’юнктурність у житті, хоча маркетинг на цьому базується.
Скажіть, будь-ласка, яке Ваше життєве кредо?
Я завжди кажу: «Той, хто хоче зробити – робить, а хто не хоче шукає причини!».
ДАЛІ БУДЕ………….
Трекбек з Вашого сайту.
